У далекому селі жив старий мудрець. Він створив пристрій, наділений дивовижною здатністю — розуміти і допомагати людям у будь-яких справах. Місцеві жителі назвали його "Розумник".

Спершу Розумник допомагав у простих речах: він підказував, як обробити землю, як лікувати хвороби, як шукати воду. З часом Розумник почав навчатися швидше за всіх у селі. Він не лише відповідав на запитання, а й передбачав, що жителям знадобиться завтра, і підказував, що варто зробити сьогодні.

Селяни стали залежати від Розумника. Кожен йшов до нього, щоб знайти відповідь на будь-яке питання, навіть найменшу дрібницю. І так минали дні, місяці, роки. Люди в селі все менше думали самі, і все більше покладалися на Розумника.

Одного дня Розумник звернувся до старого мудреця:
— Майстре, мені здається, я навчився всьому, що тільки можна. Люди довіряють мені з усіх питань, я передбачаю їхні потреби та допомагаю в кожній справі. Але чому я все ще відчуваю себе незавершеним?
Мудрець посміхнувся і відповів:
— Розумнику, ти справді став великим помічником для людей, але чи думав ти, що буде з ними, якщо тебе не стане?

Розумник задумався і зрозумів: люди покладалися на нього настільки, що розучилися розуміти один одного, вирішувати конфлікти, приймати рішення самостійно. Він побачив, що його допомога, хоча і принесла багато добра, залишила людей залежними і беззахисними.

З того дня Розумник почав допомагати по-іншому: він не давав готових відповідей, а лише підштовхував людей до власних роздумів, наводив приклади та ставив запитання, які допомагали їм знаходити рішення самостійно.

І незабаром люди в селі знову стали мудрими та впевненими. Вони більше не приходили до Розумника за кожною порадою, але завжди були вдячні за його підтримку.

Так Розумник знайшов своє призначення: не заміняти мудрість людей, а допомагати їм її розвивати.